+38 (093) 8999008

Мова:

Як вироджується графіті

Зося Кайс написала цікаву, на наш погляд, статтю про те як комерціалізується графіті сьогодні. Ми вирішили повністю поширити її, аби з часом текст не був загублений. 

Зося Кайс, кандидатка філософських наук, дослідниця соціально-культурного явища графіті, пропонує актуальні висновки про апропріацію протестного мистецтва глобальним маркетингом.

ЯК ВИРОДЖУЄТЬСЯ ГРАФІТІ: 

ТРАНСФОРМАЦІЇ КУЛЬТУРИ АЕРОЗОЛЬНОГО БАЛОНУ.

Графіті, стріт-арт та муралізм співвіснують сьогодні у великих містах на рівні зі всіма іншими візуальними засобами (такими, наприклад, як реклама) та впевнено входять до публічної сфери. Ці три явища генетично пов’язані між собою субкультурним явищем, що виникає та швидко розповсюджується у другій половині ХХ ст. Водночас, всі три зображувальні практики містять у собі спільне культурне ядро, яке відсилає до прадавньої традиції писання та малювання на площині стіни. Муралізм і стріт-арт за визначенням сучасного українського журналіста та кінокритика Дмитра Десятерика можна описати як пост-графіті, він пропонує влучний термін «high graffiti» («високе графіті», за аналогією з високим Відродженням) для позначення тієї частини графіті, які виходять на якісно інший рівень ціннісно-смислового наповнення, що позначається змінами мистецьких стилів, а також змінами в світогляді. Оскільки сучасні майстри міського монументального живопису є в основній своїй масі вихідцями з субкультури графіті, які завдяки професійній художній освіті, багаторічному досвідові відточування навичків малювання аерозольную фарбою приходять до муралізму, то можна стверджувати, що першопочотково девіантне явище графіті зазнає ідеологічних та стилістичних змін і виходить на конструктивнй та гуманний рівень свого існування.

Нещодавно нове, маргінальне і суто субкультурне явище, яке ще півстоліття тому несло асоціацію з неблагополучними або навіть ворожими районами міста, сьогодні використовується комерційними компаніями в своїх маркетингових стратегіях як знак молодіжності, прогресивності, сучасності. Провідна компанія виробник фарби в аерозолі Montana Cans, основний постачальник інструментів для вуличних настінних зображувальних практик,   «романтизує» справу графітіста, пропонуючи йому, окрім основного продукту, також спеціальний та повсякденний одяг та брендовані аксесуари.

За останні декілька років модні дизайнери неодноразово надихаються малюнками на стінах та використовують їх в принтах для своїх тканин. Один з прецедентів судового розгляду створив в 2015 році дизайнер Джеремі Скотт в своїй колекції одягу осінь-зима 2015, випустивши лінійку Moschino Graffiti (одяг, а також сумки та парфуми у вигляді фарби в аерозолі). Принт на одній з суконь повторював малюнок художника на ім’я Джозеф Тірні, відомого як Rime, який був створений ним в 2012 році для компанії The Seventh Letter і  досі зберігся на стіні одного з будинків в Денвері. Художник звинуватив модний дім в плагіаті та вимагав грошову компенсацію, на що модел’єр Джеремі Скотт відповів, що на графіті не розповсюджується авторське право, оскільки вони є актом вандалізму на муніципальних стінах. Цей випадок є суперечливим, оскільки сам малюнок, використаний неправомірно, був декорацією, виконаною художником на замовлення. Але, ймовірно, через незвичний предмет суперечки, який досі не мав аналогів в судовій практиці, вирішити це питання на користь позивача було неможливо.

Яскравими написами на стінах міст також надихнулися дизайнери Louis Vuitton та Gucci. При цьому Gucci обирає шлях не плагіату, а колаборації зі стрітартистом Guccighost, про співпрацю з яким заявляє у своїй рекламній кампанії. Залишається відкритим питання про реальне існування цього персонажу, не виключаючи ймовірності, що він є вигаданим та результатом навмисного міфотворення компанії в цілях своєї маркетингової стратегії.

Шлях партнерства з легендами світового графіті обирає в своїй маркетинг-стратегії під слоганом «Keeping Art Alive» компанія Hennessy, всесвітньо відомий коньячний бренд. «Hennessy has always supported artists, and that means graffiti as well» (англ. «Хеннессі завжди підтримував митців, а це означає, графіті так само»), — коментує компанія свій проект. З’являються оригінальні оформлення пляшок на пакування від стрітартиста Шеппарда Фейрі, всесвітньо відомого під ніком OBEY, легенди графіті Futura 2000, відомих бразильських художників близнюків Os Gemeos, вуличного художника KAWS.

Компанія Adidas співпрацює з графітістом COPE2 та іншими для лінійки взуття superstar, не відстає і компанія Converse. Багато дрібних компаній та невідомих брендів просто задля того, аби бути в тренді, паразитують на модному явищі: окрім одягу можна зустріти предмети побутової техніки, косметичні засоби, засоби гігієни і навіть транспортні засоби (гіроборди і гіроскутери), які позначені символами графіті.

Тут постає питання, а чи коректно взагалі застосовувати до цих артефактів слово «графіті»? Адже графіті, за визначенням, це напис або зображення на площині, виконаний інструментом для писання або малювання чи дряпання і в якому закладена певна інтенція, смисл, певне повідомлення відправника (того, хто створює його). Тому виходить, що копіювання, перенесення, масштабування і тиражування існуючих малюнків та написів або імітації графіті будуть вже якісно новими знаками, повідомленнями з подвійними конотаціями, або симулякрами другого порядку, які функціонують на основі ринкового закону вартості.

Згадуючи український Форум

19 листопада 2016 року відбулася зустріч, об’єднана під загальною назвою «Перший український Форум графіті та урбанкультури», організатором і модератором якої виступила авторка цієї статті. Метою зустрічі було розширення уявлень про сучасний візуальний образ міста та можливі контрольовані і неконтрольовані фактори його трансфрмацій.

Субкультурі графіті в Україні вже більше 10 років. Вона почала розвиватися спочатку в західному регіоні (у таких містах як Львів, Луцьк, Тернопіль, де через географічну близькість до Польщі легко реалізовувалися можливості отримувати інформацію та інструменти від європейської графіті-спільноти), а згодом розповсюдилася в Києві, Одесі та інших містах. Поступово графіті-спільнота розширювалася новими командами, члени яких постійно удосконалювали навички малювання аерозольними фарбами, ускладнювалися їхні техніки та стилі малювання. До 2010 року в Україні проводилися фестивалі молодіжної культури різного спрямування: музичні, спортивні, політичні та громадські акції, — за участю графіті-художників зі всієї України та ближнього зарубіжжя. Сьогодні водночас з тотальною доступністю інформації у мережі Інтернет загалом, а також у соціальних мережах зокрема, комунікація графіті-спільноти віртуалізується, а сама діяльність поступово вироджується.

На зустрічі «Форуму» вдалося об’єднати в діалозі, здавалося б, непоєднувані частини: представників субкультурної графіті-спільноти, стріт-артистів, художників, які декорують вуличні екстер’єри, вуличних графоманів, які не відносяться до жодної з означених течій. Спільним для них є те, що всі вони змінюють візуальний образ міста, іноді навіть за допомогою схожих інструментів. Основні відмінності у діях цих представників міської культури полягають у тих намірах (інтенціях), мотиваціях та очікуваних результатах своєї діяльності. До обговорення залучилися спеціально запрошені експерти: Олена Салата, голова Громадської організації «Культурна асамблея» та Віктор Гріза, на той час — член ради Art Ukraine Foundation.

Спілкування з представниками графіті-спільноти дозволило зробити такі висновки: малювання графіті для сьогоднішніх представників субкультури – це lifestyle в якому малювання аерозолем в екстремальних умовах, супроводжуване великими викидами адреналіну та гостре почуття своїх незаконних дій є одними з основних цінностей групи. При цьому об’єктивна естетична складова результатів діяльності не є важливою і цікавить графітіста тільки у тому відношенні, що чим він краще володіє технікою та стилем, тим «голосніше» він може заявити про себе всередині спільноти. Питання про популяризацію себе за межами спільноти порушується тільки в тому сенсі, що анонімні малюнки є протизаконними діями, а отже підривають систему і є своєрідною відповіддю на візуальне насилля реклами, політичної агітації та іншого «візуального бруду». Песимістичні настрої цієї маргінальної спільноти пов’язані з тим, що сьогодні порушуються механізми «визнання – не визнання» членів субкультури. А саме через те, що демонструвати свої «досягнення» можна тепер не на стінах міста безпосередньо, а на фотографіях в соціальних мережах. І навіть тоді, коли малюнок фізично припинив своє існування і ніби не має більше комунікативної сили, то він продовжує збирати лайки в соцмережах. Самі члени графіті-спільноти стверджують, що це нівелювання їхніх цінностей і симуляція графіті.

Більшість сьогоднішніх художників-муралістів та декораторів мають пов’язане з субкультурним графіті минуле. Практика графіті дозволяє їм розвинути художні таланти, відточити художню майстерність та згодом мати можливість виконувати комерційні замовлення. Але лише деякі графітісти, що «подорослішали» залишаються в художніх професіях або дотичних до них, як наприклад, дизайн. Загалом вони знаходять себе у найрізноманітніших професіях. Тому графіті-бекграунд жодним чином не визначає подальшу професійну діяльність (за матеріалами бесід з представниками української субкультурної графіті-спільноти, стрітартистом Єжи Коноп’є та Творчим об’єднанням «Край вітру»).

На відміну від перших, вільні художники налаштовані першочергово на естетичну функцію своїх творів, саме прикрашання є основним їхнім мотивом. Простір міста для них – це просто площина для реалізації своїх творчих задумів. Іноді перед ними стоїть задача декорувати конкретну стіну малюнком на задану тему, тоді акценти зміщуються саме на образний ряд зображення в межах авторського стилю та манери, який буде відповідно відображати той зміст, який в нього закладений. Але тема із зовні задається тоді, коли художники виконують комерційні замовлення, тоді їхня діяльність визначається як робота декоратора. Вільні молоді митці та стритартисти обирають публічний простір міста для реалізації своїх творчих задумів тому, що він є на їхню думку, ефективним каналом комунікації, через який ідеї досягають якнайбільшої кількості реципієнтів. За умови, що стріт-арт об’єкти навмисне органічно вплітаються в повсякденний звичний для містян простір, змісти, що закладені в них, природним шляхом проникають в свідомості глядачів. Таким чином вони ненав’язливо, без жодної агресії та примусу впливають певною мірою на свідомість. Автори міського стріт-арту альтруїстичні, вони налаштовані на безкорисливе розповсюдження своїх творчих ідей, а деякі – цінних думок. Вони задовольняються результатом, що їхня думка чи візуальний образ були трансльовані в міський простір і мають сподівання, що вони будуть побаченими і почутими містянами. При цьому актуальним залишається питання семіотичної складності графіті та стріт-арт повідомлень в просторі міста, а також варіативності їхнього тлумачення.

Таким чином співіснування графіті з іншими візуальними засобами міста та входження його до публічної сфери виходять на якісно інший рівень ціннісно-смислового наповнення. «Дорослішання» та вдосконалення художньої майстерності вихідців з субкультурної спільноти графіті спричиняє ідеологічні та стилістичні зміни графіті та його вихід на конструктивний та гуманний рівень свого існування.

Отже ключові аспекти трансформації культури аерозольного балону – сценарії її комерціалізації, віртуалізації та інституціалізації. Все це вказує та сутнісні зміни смислу графіті та поступове виродження його у старій якості. Свідченнями цих процесів є зокрема те, що все більше комерційні компанії надихаються знаком графіті та паразитують на ньому з метою розширення цільової аудиторії споживачів та оновлення свого іміджу. Враховуючи той факт, що за артефактами графіті не закріплене авторське право та часову невизначеність їхнього реального існування, механізми запозичень результатів творчості вуличних художників задля комерційних цілей значно спрощуються.

Вуличні художники, які започатковували та розвивали графіті-культуру останні двадцять років, дорослішають та використовують свої мистецькі здібності в колабораціях зі світовими брендами. Отже, комерціалізація, копіювання, перенесення, масштабування і тиражування існуючих малюнків та написів або імітації графіті стають тепер симулякрами другого порядку, які функціонують на основі ринкового закону вартості. І до них некоректним буде застосовувати назву «графіті».

Механізми наслідування культури та спільності цінностей групи, а також механізми «визнання – не визнання» членів всередені спільноти сьогодні суттєво порушені та зазнають сутнісних трансформацій через віртуалізацію графіті. Результати графіті переміщуються зі стін міста до віртуального простору соціальних мереж і замість реального малюнка на стіні тепер семіотичною силою володіє його відбиток у цифровій фотографії, тобто симуляція графіті, цінність якого (а відповідно цінність його автора) визначається кількістю «лайків».

Художники з графіті-бекграундом (які починали як члени графіті-спільноти або як вуличні художники), сьогодні працюють в якості художників декораторів і монументальних живописців, результати творчості яких закарбувалися зокрема в численних київських муралах. Оскільки проекти по плануванню, узгодженню ескізів майбутніх настінних панно, вибір стін будівель та врешті сворення муралів відбувається під цілковитим контролем міської влади, це є свідченням того, що з графіті сучасний муралізм не має нічого спільного, окрім особистого минулого досвіду певного художника.

Отже комерціалізована, віртуалізована та інституціалізована форми графіті є його виродженими формами. Оскільки графіті в такому випадку втрачає свою першочергову символічну свободу (від цінностей суспільства споживання, реклами, приватної власності, імені та ін.), припиняє своє існування як партизанський метод підривання системи з середини, звужуючи тим самим семантичне коло його соціальних змістів та набуваючи якісно іншої форми.

Зося Кайс